Народився в побожній сім’ї приблизно у 1551 році. Його родина мала прізвище Залізо, жила на. Покутті в Галичині. Хлопчик при хрещенні отримав ім’я Іван. Коли ж мав всього 10 років, покинув батьківський дім і прийшов в Преображенський Угорницький монастир. Тут настільки переймається чернечим життям, що здивовує братію монастиря і в 12 років його постригають у монахи з іменем Іов. Він багато потрудився на ниві Христовій. Преп. Іов – сучасник царя Іоанна Грозного, Бориса Годунова, Олексія Михайловича, Богдана Хмельницького, Адама Кисіля, товариш знаменитого Костянтина Острозького, свідок Брестської унії, учасник Синоду проти Мелетія Смотрицького, судився проти дідича Фірлея.Так з 12 років він стає “іноком зело іскусним”, “живя как ангел Божий посреди братий”. Особливо його добродійство і благочестиве життя було повчальним для братії обителі “зене всем на взор и пользу бяше”. Коли досяг церковного повноліття, тобто мав 30 років, його рукоположили у священицький сан. Учень Іова – Досифей – лишив про преподобного житіє, котре говорить, “що скоро Іов прийняв постриг у схиму” і знову отримав ім’я, що мав при хрещенні Іоанн, – на честь Іоанна Предтечі.
Слава про чудного інока рознеслася по Волині і всій Україні. До нього приходять не тільки прості віруючі, але й “нарочиті вельможі”, серед них – поважний захисник православ’я князь Костянтин Острозький і випрошує в ігумена Угорницького монастиря преподобного для того, щоб той очолив Дубнівський Хресто-Воздвиженський монастир. Десь біля 1582 року Преп. Іов стає уже ігуменом Дубнівської обителі. У цьому монастирі він пережив унію, маючи захист Острозького князя Костянтина. На протязі 20-и років знаходиться в Дубно, а потім преп покидає Дубнівський монастир і переходить на Почаївську гору та поселяється в печері недалеко від Успенської церкви. Братія дуже полюбила дивного схимника і вибрала його своїм ігуменом. Тоді преподобний ще більше зміцнив свої подвиги, ревно виконуючи посаду настоятеля і простого монаха: садить дерева, укріплює греблі, копає колодязь на глибину 49 метрів. Іов ніс свої подвиги так ревно, що зовсім не слідкував за здоров’ям. Він настільки схуд, що кості його випирали з-під шкіри, а тіло відпадало від них. Після смерті благочестивої Анни Гойської, яка офірувала чудотворну ікону, її спадщина перейшла до протестанта Фірлея, останній відбирав подаровані землі і навіть не допускав монахів до води, щоб таким чином примусити їх залишити обитель. У 1623 році Фірлей напав на монастир, пограбував його, забрав навіть Чудотворну ікону. Збиткуючись над святинею, він свою жінку одягнув у священицькі ризи і подав їй у руки святу чашу. Але тільки-но було зроблено це блюзнірство, у жінку вселився біс. Бог покарав безчестя. Фірлей повернув украдене – дружина зцілилася.
Багато потрудився преподобний на облаштування і процвітання ввіреної йому обителі. Ще до прибуття преподобного на гору Почаївську монастир мав у своєму розпорядженні прекрасну на той час друкарню, залишену Анною Гойською. Тепер уже не переписуванням, а друкуванням міг преп. Іов розповсюджувати необхідні для утвердження православ’я книги. Особисто багато трудився над складанням книг, робив виписки із творів Святих отців.
Твердість характеру Іова поєднувалася зі смиренням і християнською любов’ю. Коли одного разу він застав людину, що крала монастирську пшеницю, то не докоряв, а сам допоміг їй закинути на плечі мішок, набитий краденим зерном, тільки нагадав йому про заповіді Божі і про Божий Суд, на якому повинен буде дати відповідь за скоєне. Злодій, розкаявшись, впав у ноги святому. Він був людиною відомою в окрузі і більш за все боявся розголосу. Але Почаївський ігумен зберіг таємницю.
Внутрішнє життя святих найчастіше залишається прихованим. Про нього до нас доходять лише деякі свідчення. У випадку преподобного Іова таким свідченням стала його знаменита печера в Почаївській скелі, куди і по сьогодні може залізти лише худа і спритна людина, і де неможливо ні сісти зручно, ні лягти, ні витягнути ноги. На цілі дні і навіть тижні залишав святий ігумен свою братію, щоб перебувати в безперервній молитві і пості.
За такі подвижницькі труди Господь благословив його довгим віком життя: він прожив рівно сто років.
Одного разу, коли Іов молився, в печері засіяло світло і братія зрозуміло, що преподобний сподобився видіння. “Рівно через тиждень я покину вас”,– сказав він. Так і сталося. Відслужив літургію, причастився, настановив братію, попрощався. Помер 28 жовтня 1651 року.
А через 7 років і дев’ять місяців після поховання преп. Іов у сні з’явився київському митрополиту Діонісію Балабану і наказав відкрити мощі. Видіння повторювалось тричі. Владика пересвідчився, що сни бувають від Бога.
У той же день митрополит відправився у Почаївський монастир. Тут дізнався, що й інші люди бачили якесь сяйво над могилою Іова. Він наказав негайно відкрити труну, в якій лежали мощі святого. Вони були знайдені нетлінними і благовонними. Тоді митрополит взяв нетлінні останки преподобного і з честю переніс їх у храм. Було це 28 серпня 1659 року (10 вересня за новим стилем). Пам'ять преподобного Іова Почаївського згадується 19 травня та 10 листопада, знайдення мощей - 10 вересня (нов. стиль).
З книги прот. Віктора Малика «Волинський патерик»
Православна Волинь
